У травні 1975 року виставка «Video Show» у Serpentine Gallery засвідчила народження відеоарту як самостійної форми вираження. Представивши твори міжнародних і британських митців, вона не лише окреслила естетичні горизонти жанру, але й виявила потребу в інституційному підтриманні відповідних митців. Цей імпульс став поштовхом до створення London Video Arts — організації, яка зіграла ключову роль у становленні відеоарту у Великій Британії. Далі на london-trend.
Історія заснування та розвитку London Video Arts
У 1976 році британський візуальний митець Девід Голл ініціював створення організації London Video Arts. До нього долучилися провідні відеохудожники того часу, а саме Роджер Барнард, Девід Крічлі, Тамара Григорян, Браян Гой, Піт Лівінгстон, Стюарт Маршалл, Стівен Партридж і Джон Терпі. Вони об’єднали зусилля, щоб створити платформу, яка забезпечувала б представникам цього напряму автономію, власну інфраструктуру виставок і розповсюдження.
Опублікований у 1978 році, перший каталог London Video Arts чітко засвідчив цю амбіцію. У ньому було представлено відеороботи на касетах, відеоперформанси та відеоінсталяції, створені як британськими, так і міжнародними митцями. Випуск став не лише інструментом дистрибуції, а й засобом формування професійної спільноти у сфері відеоарту.
Попри творчий запал, на початку своєї діяльності організація London Video Arts не мала ані постійного офісу, ані технічної бази для виробництва — головною перепоною були висока вартість і складність тодішнього відеообладнання. Однак завдяки наполегливості учасників та зростанню зацікавленості у відеомистецтві, їй вдалося залучити фінансування. Так, у 1984 році Девід Крічлі у другому каталозі організації звітував про істотний прорив спільноти після появи власного приміщення, професійного персоналу та перших виробничих потужностей. Відтоді вона могла пропонувати митцям послуги з виробництва та постпродакшну, а також організовувати серії показів у всьому світі.
Упродовж 1980-х років організація London Video Arts активно реагувала на динамічні зміни у мистецькому й технічному середовищі, трансформуючи свої підходи, структуру та естетику. З поширенням феномену Scratch video, популяризацією музичних кліпів та здешевленням відеотехнологій, відеоарт змінив свою природу. Якщо на початку своєї діяльності спільнота орієнтувалася на модерністське осмислення медіа, то тепер у фокусі з’являється інша естетика — більш експериментальна, спонтанна, часом провокаційна.
Через суперечку з продюсерською компанією Джона Кліза щодо прав на назву «Video Arts», організація London Video Arts змінила назву на London Video Access у 1988 році. У цей період вона поступово зміщувала акценти з авангардного мистецтва на незалежний відеосектор і роботу для ширшої аудиторії. Наступний етап в історії спільноти розпочався у 1994 році, коли вона отримала назву London Electronic Arts. Попри технологічний зсув, вона зберігала художній фокус і продовжувала підтримувати митців, які працювали з медіа в альтернативних формах.
Завдяки інвестиціям Національної лотереї, у 1996 році організація London Electronic Arts переїздила до Lux Centre — новітнього культурного простору з власною виставковою залою, що доповнювала вже наявну інфраструктуру для дистрибуції та виробництва. Однак зміни у культурному фінансуванні та трансформації самого поняття медіа поставили її перед викликами. Під тиском скорочення фінансування, а також через злиття естетик відео, цифрового мистецтва та кіно, спільнота об’єдналася з London Filmmakers’ Co-operative, з ким вона поділяла приміщення. Це злиття відбулося під спільною назвою простору Lux Centre, який проіснував до 2001 року.
«1,001 TV Sets (End Piece)» Девіда Голла
Визнання та значення діяльності London Video Arts
Організація London Video Arts задала нову парадигму для сприйняття відео не як супутнього інструменту комунікацій, а як самостійного художнього медіа. Завдяки зусиллям Девіда Голла та групи однодумців, вона створила незалежну платформу для підтримання візуальних митців, яка охоплювала виставкову діяльність, архівування, виробництво та дистрибуцію. Попри остаточне закриття Lux Centre у 2001 році, спадщина попередників не зникла. Велика бібліотека відеокасет простору, що документує десятиліття британського та міжнародного відеомистецтва, збереглася і надалі поширюється через організацію LUX.
Бібліотека LUX у Лондоні
