Фензин Sniffin’ Glue став унікальним свідком і творцем панк-епохи, де музика, стиль і протест злилися у єдину вибухову силу. Його сторінки були сповнені сирої енергії, а макет — навмисно недосконалим. Так, Марк Перрі започаткував видання, яке не просто відображало панк-культуру, а й стало її частиною, перетворившись на символ свободи й радикальної самодіяльності. Далі на london-trend.
Історія заснування та розвитку фензину Sniffin’ Glue
Влітку 1976 року лондонський банківський службовець Марк Перрі пережив момент, який змінив його життя. Натхненний енергією та зухвалістю панк-року, а також піснею «Now I Wanna Sniff Some Glue», він за кілька днів створив власний музичний фензин — Sniffin’ Glue. Цей саморобний витвір був втіленням DIY-культури. Використовуючи підручні матеріали, його ініціатор склав чернетку з рукописних текстів, неохайних малюнків та вирізаних з газет колажів.
Виданий накладом чисельністю 50 примірників, перший випуск фензину Sniffin’ Glue став своєрідним маніфестом. У ньому не було компромісів чи згладжених формулювань — лише прямі заклики: «Беріть інструменти, створюйте гурти, друкуйте власні журнали!». Для Марка Перрі панк означав не просто новий музичний стиль, а повне переосмислення того, як твориться культура. Так, він працював буквально з тим, що було під рукою: друкарська машинка, чорнило, ножиці, клей та стопка паперу формату А4.
Фензин Sniffin’ Glue швидко здобув популярність серед молоді, яка прагнула відчути пульс нової сцени. Вже третій випуск став доказом того, що він перетворився на провідний літопис панк-руху. На сторінках журналу з’явилися інтерв’ю з ключовими фігурами, зокрема з The Damned, The Sex Pistols та Іггі Попом. Попри зростання інтересу, його естетика залишалася незмінною: він і надалі друкувався на десяти аркушах А4, зібраних і розповсюджених вручну.
До лютого 1977 року фензин Sniffin’ Glue остаточно утвердився як авторитетний голос бурхливого британського панку. Сьомий випуск показав, що він готовий виходити за межі звичних тем, досліджуючи не лише саму панк-сцену, але і її перетин з іншими музичними напрямами. Центральною фігурою номера став Дон Леттс — культурний провокатор і діджей, який здобув репутацію завдяки своїм легендарним сетам у клубі The Roxy.
До літа 1977 року фензин Sniffin’ Glue опинився у ситуації внутрішнього вибору. Відчуваючи втрату початкової гостроти, Марк Перрі вирішив повернути його до більш концентрованого та безкомпромісного курсу. Десятий червневий номер представив інтерв’ю та матеріали про Chelsea і Johnny Moped, що демонстрували, як змінювалося панк-звучання у процесі дозрівання сцени. Окремої уваги заслуговувала рецензія редактора на виступ The Clash у Rainbow Theatre.
Дванадцятий номер Sniffin’ Glue став водночас апогеєм і крапкою у його історії. Відредагований Денні Бейкером, він відображав британську панк-сцену у момент, коли та стояла на роздоріжжі між первинною енергією та дедалі очевиднішою комерціалізацією. На сторінках номера вже відчувалася втома Марка Перрі від процесу, але й рішучість піти на власних умовах. Попри внутрішнє розчарування, журнал досяг рекордного успіху — понад 20 тисяч проданих примірників.
Визнання та значення діяльності фензину Sniffin’ Glue
Sniffin’ Glue швидко перетворився на авторитетний та впливовий голос британської панк-сцени другої половини 1970-х років. Його сторінки поєднували енергійні огляди, інтерв’ю та репортажі з життя панк-гуртів, серед яких The Clash, The Sex Pistols і The Damned. Рукописні тексти, грубі вирізки та яскраві фото від фотографів-панків, як-от Джил Фурмановський й Еріка Еченберг, створювали унікальну атмосферу. Закриття журналу після виходу лише 12 номерів стало таким самим панківським жестом, як і його створення. У сучасному контексті він є цінною культурною реліквією, оригінальні примірники якої можуть коштувати чотиризначні суми.
